За віконцем весна розквітала

Небо повнилось першим дощем.

Я стояв і нарізував сало

Величезним кухонним ножем

Ніж ходив у руках методично

І чомусь пригадалось мені

Безневинне таке й симпатичне

Ніжне тіло тієї свині…

Пролетіло життя мов хвилина.

Добрим словом ніхто не зігрів,

Що ти бачила, бідна скотина,

Лиш корито та засраний хлів.

І тоді, мов обрікши на муки,

Хтось встромив в твоє серце ножа

Ти збагнула, що люди тварюки,

І твоя відлетіла душа.

Ти далеко тепер, моя бджілко,

У своїм, у свинячім раю,

Я ж на кухні сиджу,

П'ю горілку

І тебе потихеньку жую.

Я не злодій, не кат, не злочинець.

В мене друзі, робота, сім'я,

Та який же я... українець,

Якщо сала не їстиму я.

Чому же не в пошанi ти
Наш дорогий "Керамiк" ?
Аж матюкатись хочеться...
Простiть за грiх цей, дами.

Колись малим мене батьки
Водили по заводу
I очi розбiгались тут
Вiд безлiчi народу.

Я чув, як полум'я в "муфлях"
У пЕчах грiзно вило,
Я бачив як продукцiя
Iз пЕчi виходИла.

А бачив ще як в форми лили
Тут керамiчну масу.
Робили з маси цеi тут
Чудовii прикраси.

А ще в художньому цеху
Я пензлик брав у руки
I чайник я розмалював
По правилам науки.

Та все оце давно було,
"Керамiк" розпродали,
Мов нерозумнi дикуни...
Та нi, скорiш вандали.

Не випустить "Керамiк" бiльш
Iз люлькою Тараса,
I жаль, не розмалюють тут
Уже нiяку вазу...

Тепер й фарфоровий завод...
О, доле ! Злая, доле !
Кричати хочеться менi:
"Розруха ця, доколи !!!"